Місто наших надій
Вкотре іменинницею відбулася наша громада у серпневому вінку найближчих серцю свят, відзначивши день народження свого древнього і вічно юного міста, з пошанівком багатьох його будівничих і захисників, чиїми руками, помислами, героїзмом духу і самопожертвою наш край оновився переможцем у Великій Вітчизняній війні, як не раз і до цього відновлювався з руїн і неволі мальовничою колискою затишку і добра для багатьох поколінь носівчан, чия доля назавжди нерозривно пов'язана із землею, де коріння роду. Нам є чим пишатися, про що помовчати у хвилину пам'яті й не менш — що відсвяткувати у запальному танку, у піснях життєствердних, адже з ними, з натхненням і вмінням жити достойно у власному спільному домі пройшли, без перебільшення, через віки, від перших згадок про давньоруське поселення Носів на Руді в «Іпатіївському літописі», що датується 1147 роком, до 1960 року, коли Носівка здобула статус міста і ось уже 55 років гідно несе його зі своїм символічним гербом на славу хліборобську — зображенням млина на синьому фоні, очолюючи і об'єднуючи навколо себе 16 сільських громад. Так, з одного боку купаючись у неозорому просторі ланів і полів, а з іншого в обіймах багатого поліського лісу давно нерозривним цілим — наша Носівщина, заможна людьми і традиціями, із самобутньою історією, що вчить не забувати, думати і не повторюватись у сторінках болю і втрат, яких і так написано вже забагато.
До свята завжди хочеться говорити і згадувати тільки хороше, що наснажує, а не пригинає важкою ношею. Її й так несемо у щоденні, стомившись до неможливості від зубожіння і негараздів, з відчуттям, що не йдемо вперед, а продираємось крізь хащі випробувань, понад сили і можливості простої людини. Складна демографічна ситуація з високим рівнем смертності й в рази нижчими показниками народжуваності — кожного року нас стає на десятки чоловік менше від загального числа понад 14 тисяч носівчан і майже 30 тисяч жителів району; численні соціально-економічні втрати, які опустили благополуччя міста і кожного села до повсюдних руїн сільськогосподарських господарств, підприємств, що десятиліттями наповнювали місцевий бюджет і захищали честь носівської марки на вітчизняному ринку як продуктових, так і промислових товарів. Чого вартував лише за- вод-велет «Побідит», який примножував оборонну міць нашої держави, але давно замовк цехами, важко осунувшись під тягарем запустіння за своїми розкішними блакитними ялинками, частина з яких вже теж пішла в прибуток до чужих, жадібних кишень. Лиш у ностальгічній пам'яті носівчан продовжує жити і колись потужний консервний завод, і цех по виробництву безалкогольних напоїв, порожнім багажем у власності райспоживспілки просторі погреби заготівельної контори і хіба залишки фундаменту у смітниках біля залізничної станції нагадують, що свого часу тут була овочева база. Розтанув на очах молокозавод, поруч з ним вже не ковбасами, а затхлістю байдужості віє від приміщень колишньої АФ «Продагро», без вікон і дверей меблева фабрика...
Нині не в ціні наша праця, хліб і продовольчий достаток, що не стомлюється родити земля. Якось непомітно нас привчили купувати навіть те, що споконвіку самі продавали і зі щедрої руки роздаровували навсібіч. А тепер... На стовпах рясніють оголошення - продаються заводи, колгоспи, склади і ферми — тільки у вигляді б/в будматеріалів. А що буде, коли й вони скінчяться, сяк-так забезпечуючи заробітком тих носівчан, кому ще не годувальницею залізниця та столиця? Немає де правди діти, за останні роки Носівка осучаснилася обличчям на центральній площі, оновившись фасадами будівель, позбувшись напіврозваленого колишнього кінотеатру, що так довго муляв очі та сумління. Тепер маємо на цьому місці супермаркет і ще великий вибір торговельних точок на всі боки. Словом, є де гроші залишити, а ось відпочити, зрештою, відчути себе громадою, зрідненою своїм містом, окрім будинку культури, при святковій чи пам'ятній нагоді, власне, більше й ніде.
Так багато завдань перед нами всіма поставили час і непрості обставини, що, за великим рахунком, створили власними ж руками. Невдячна справа відмежовуватися крайньою хатою навіть на вулиці й вже точно не впаде манною з неба заможність там, де посіяли лиш мідяки бідності... Хочеться вірити до болю в серці, що Носівка і носівчани не з таким характером у душі, що здатні на більше і краще — надто нам, молодому поколінню і зовсім юним, хто знає лише сьогодення, не шукаючи втраченого у дні прожитому. Нам є на кого рівнятися, а ось бути достойними і здатними творити краще прийдешнє — мрія, яку варто понести кожному путівним вогником з іменин рідного краю, аби до наступних прийти не з порожніми руками...