Там, де дерева залишаються високими…
У кожної людини є куточок на Землі, де вона народилася, робила перші кроки в рідній домівці, через вікна якої вперше глянула на світ, а згодом пізнавала його з допомогою батькової науки та маминої ласки. Все життя ми зберігаємо в душі тепло родинного вогнища, з роками все більше відчуваючи його тяжіння. Хочеться, як в дитинстві, пробігтися босоніж по споришевій доріжці на подвір'ї, ще краще — після літнього дощу, щоб бризки летіли якомога вище. Ще і ще раз понишпорити по всіх за-куточках двору, сховатися там й чекати, коли ж помітять «пропажу» і стануть кликати. І день тобі був довший, і час ішов значно повільніше...
Подумки повернутися туди, в країну дитинства, може кожен. А ось знову і знову пройтися по батьківському дворищу, хоч зрідка туди навідатися щастить не всім. Бо життєві дороги широкі й пролягають часто далеко від рідного гніздечка. Та добре, якщо воно взагалі збереглося й чекає на вас. Нерідко буває, що й хотів би повернутися, а немає куди. Не стало батьків, а діти й внуки далеко, в них свої родини, своє житло, робота. Ось в силу обставин і продають батьківську хату — свою хату, залишаючи себе без коріння, без надійної пристані, зрештою, без тепла тих стін, які захищали в житті і в яких почувалися дитиною, навіть ставши вже дорослим. Прирікши на сирітство батьківську хату, самі ніби стаєте сиротою. Де зможете відпочити душею, притишити життєвий темп, щоб набратися сил, залікувати душевні рани, розповісти тим яблуням у саду про печалі й радості? Чи ж хтось так само обережно торкнеться клямки хвірточки, щоб тихенько ступити у двір? Східці на ганок більше не проведуть до порогу, а вхідні двері не зустрінуть скрипучим привітанням й не відчують тепла знайомих рук. Вікна, наче мамині очі, марно виглядатимуть вас з далеких і близьких доріг. Вони сумуватимуть, що більше не спостерігатимуть, як ви наряджені вибігали з двору, поспішаючи до школи, як заходили друзі, як вперше приводили знайомити з татом і мамою майбутніх чоловіка чи дружину, згодом показували своїм первісткам улюблену гойдалку на подвір'ї, яке потопало у квітах... І добре, якщо нові господарі виявляться дбайливими і придбана ними оселя буде така ж впорядкована й охайна. Буває і навпаки. Колись добротний будинок обросте бур'янами вище даху, давно не фарбований паркан з часом похилиться, а завжди витерті шибки у вікнах потьмяніють і не виблискуватимуть на сонці. А часто на місці старої батьківської хати зведено новий будинок й там не залишилося жодного вашого сліду...
Читайте також: З чого починається Батьківщина?
Може статися, з роками раптом піддаєтеся нестерпному бажанню зазирнути за рідний паркан, й воно приведе на вулицю вашого дитинства. Що на вас чекатиме? Радість, біль, трепет, розчарування? Чи краще й не повертатися ніколи туди, звідки відлетіли підкоряти широкі дороги? Нехай хоч у спогадах милий серцю куточок залишиться таким же найкращим у світі! Все єство переповнюватимуть почуття, що жили в раю, та тільки тоді цього не знали. Від того душу охоплюватиме такий щем, який нічим не заглушити...
Тож руйнувати чи ні своє минуле? Чи краще, по можливості, вже своїм нащадкам залишити батьківський спадок. Спадок не стільки матеріальний, як духовний. А він, звісно, — найдорожчий скарб, який не знайти у цілім світі й не купити ні за які гроші.
Наталя КОРОВАЙ.